Конфліктонебезпечні регіони Європи

Субота, 02 березня 2013 12:52 Написав Administrator

Автори дослідження - Бичек М. В., вчитель географії, Шабалін Микита, учень 11-А класу

ВСТУП

Європа вже досить давно є конфліктонебезпечним регіоном і на відмінну від розглянутої в минулому році Африки тут поки що все протікає у вигляді сепаратиських акцій і терористичних актів. Найбільшою перешкодою до нормалізації ситуації є те, що позиції сторін по відношенню до конфліктів є дуже категоричними. Багато країн Європи залишаються одними з найбільш мононаціональних держав, але серед населення окремих країн існує ряд груп, які борються за незалежність. Сучасний європейський сепаратизм класифікується в залежності від домінуючих проблем: національно-мовної, соціально-економічної та економіко-мовної. Спеціалісти зазначають, що в даний час найбільш сильним стає економічний сепаратизм, коли багаті регіони не хочуть утримувати бідні , для виправдання такі країни зазвичай беруть історичні події. Такий сепаратизм може піти на користь процесу євроінтеграції, оскільки нові дрібні держави будуть посилювати економічну міць ЄС, але не будуть володіти таким впливом, як Німеччина чи Франція. Також, на думку провідних європейських культурологів, відокремлення своїх регіонів стало останнім притулком європейців, які шукають культурно-історичної самобутності.

Актуальною ця проблема є насамперед через те, що європейський сепаратизм є дуже небезпечним для економіки і стабільності провідних високо розвинутих країн світу. І він, насамперед, зачіпає економіку і безпеку України і її громадян також. Саме тому ми зробили спробу розглянути найбільш конфліктні ситуації в Європі та їх вплив на Україну.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТЕРМІНУ «КОНФЛІКТОЛОГІЯ». КОНФЛІКТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Конфліктологія (лат.conflictus - зіткнення) – галузь суспільствознавства і людинознавства; область наукового знання про природу, причини, види та динаміки конфліктів, методи їх запобігання та способи вирішення.

За визначенням М. І. Пірен, конфліктологія — «наука в багатьох вимірах: вона охоплює людину, її місце в природі, людському суспільстві і специфіку психологічних оцінок та внутрішньо особистих вимірів. Конфліктологія — міждисциплінарна галузь знань. У ній мають місце поняття та категорії багатьох наук, які певною мірою пов'язані з проблемами життя і розвитку». В іншому місці конфліктологія визначається як «наука про зіткнення, проблемне функціонування особи, людського суспільства, природи та взаємодії людини і природи».

Найбільш поширені два підходи до розуміння конфлікту. При одному з них конфлікт визначається як зіткнення сторін, думок, сил, тобто досить широко. При такому підході конфлікти можливі і в неживій природі. Поняття «конфлікт» і «суперечність» фактично стають порівнянними за об'ємом. Інший підхід полягає в розумінні конфлікту як зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів опонентів або суб'єктів взаємодії. Тут передбачається, що суб'єктом конфліктної взаємодії може бути або окрема людина,або люди та групи людей.Під соціальним конфліктом розуміється найбільш гострий спосіб розвитку і завершення протиріч, що виникають в процесі соціальної взаємодії, що полягає в протидії суб'єктів конфлікту і супроводжується їх негативними емоціями по відношенню один до одного. Якщо суб'єкти соціального конфлікту протидіють, але не переживають при цьому негативних емоцій (наприклад, в процесі дискусії, спортивного єдиноборства), або, навпаки, переживають негативні емоції, але зовні не виявляють їх, не протидіють одна одній, то такі ситуації є передконфліктні. Протидія суб'єктів конфлікту може підбурюватися у трьох сферах: спілкуванні, поведінці, діяльності. Протидія полягає в спілкуванні або діях з метою висловлення незгоди з опонентом, блокування його активності або нанесення йому матеріального (морального) збитку.

Предмет дослідження — причини виникнення, динаміку, наслідки, способи регулювання та попередження конфлікту. Предметом вивчення конфліктології вважають «закони і категорії, що характеризують конфлікт як соціальне явище, як різновид соціальної поведінки та взаємодії». Загалом виділяють у її структурі два рівні — теоретичний і прикладний.

Свої підходи до визначення предмету конфліктології та її завдань здійснили багато впливових науковців. Конфліктологію більшість визначає як «практичну науку про специфічне спілкування людей, соціальну взаємодію особистостей, угрупувань, організацій, суспільств та держав». Конфлікт при цьому розглядається як головна проблема переговорів, тобто конфліктологія має психологічну основу.

РОЗДІЛ 2. ЗАХІДНА ЄВРОПА

2.1.Бельгія

Бельгійський етнічний конфлікт являє собою валлоно - фламандське протистояння, яке виникло на основі мовного чинника ще в середині XIX столітті. Цей конфлікт отримав назву «Бельгійське протистояння». На момент отримання Бельгією незалежності (1830) єдиною державною була французька мова, хоча, як і в даний час, чисельність фламандців перевищувала чисельність валлонців. Природною ж реакцією на цей мовний «перекіс» було те, що вже в 1847 році виникає фламандський культурний рух, що вимагав мовної рівності фламандської і французької мов. Результатом діяльності якого було внесення змін до конституції: в 1963 році в Бельгії офіційно встановлено двомовність. Згодом була реформована і політична система: в рамках держави були сформовані два типи суб'єктів федерації - культурні спільноти (фламандські, валлонські і німецькі) та економічні регіони (Фландрія, Валлонія та Брюссель). Однак, ситуація в Бельгії не зводиться виключно до мовного протистояння між Північчю (Фландрія) та Півднем (Валлонія). Фактором, підсилюючим конфліктний потенціал, можна вважати і наявність дисбалансу в соціально-економічному розвитку. До середини ХХ ст. Валлонія фактично «годувала» Фландрію, забезпечуючи левову частку національного продукту Бельгії. Після другої світової війни Північ і Південь помінялися ролями. Фландрія перетворилася на локомотив економіки країни, а Валлонію захлеснула хвиля безробіття. В результаті посилилося невдоволення з боку фламандського населення, каталізувавши тим самим сепаратистські настрої. Таким чином, на сьогоднішній день ситуація складається так, що Бельгію розриває на частини фламандський націоналізм. Отже, даючи коротку характеристику даного конфлікту, по-перше, необхідно відзначити співіснування на території бельгійського держави двох великих етнічних груп: нідерландорозмовних фламандців і франкомовних валлонів. Валлони - етнічна група загальною чисельністю 4 млн. 100 тис. чоловік. Фламандці - народ германської мовної групи, нащадки франків, саксонців і фризів. Загальна чисельність - 7 млн. 230 тис. Натхненні ідеями культурно-історичного та політичного реваншу представники фламандського націоналістичного руху (в особі правих фламандських партій, найбільш впливовою з яких є «Фламандський інтерес» («Влаамс беланг») Філіппа де Вінтера (штаб–квартира- місто Антверпен). Затвердивши себе як монопольно домінуюча політична сила у Фландрії і перетворивши під себе її політичний і культурний простір,партія активно просуває антиваллонскі і сепаратистські ідеї в масштабах всієї Бельгії, представляючи собою найбільш активного суб'єкта розглянутого етноконфлікту. Рух франкофонів Бельгії (провідною партією якого є «Демократичний фронт франкофонів») помітно поступається своїм фламандським конкурентам в політичному впливі і пасіонарності. Дана партія не в змозі висунути і протиставити експансивному націоналізму ясну стратегію як бельгійского майбутнього, так і захисту культури, мови та ідентичності франкофонів. Особливістю багаторічного протистояння цих сторін є те, що, незважаючи на виникаючі кризові ситуації, конфлікт не набував насильницької форми. Представники обох сторін конфлікту роблять акцент на мирне вирішення проблеми. З іншої сторони, передбачуваний розпад Бельгії може влаштувати далеко не всі країни Євросоюзу, багато з яких стикаються з проблемами етнічного націоналізму. Зокрема, Іспанія, Франція, Великобританія навряд чи «зрадіють» новому інциденту ,який може втягнути і їх. Тим більш, деякі регіони Нідерландів та Франції забажають приєднатися до Фламандії через культурну приналежність. Таким чином, ми можемо констатувати, що від рішення Валлоно-фламандського конфлікту напряму залежить не тільки доля Бельгії як держави, але й стабільність «європейської системи» в цілому.

2.2. Велика Британія

Англо-ірландський конфлікт є одним з найстаріших конфліктів в Європі. Його було розпочато ще в часи англійської колонізації XII століття, коли англійський монарх впровадив кампанію з розповсюдження і навязування англійського протестантизму на території Ірландії. І це незважаючи на те, що основною релігією в Ірландії був католицизм. Це протистояння відбувалося протягом багатьох сторіч, що виражалося в різних формах незгоди і остаточно загострилось на початку XX століття. І особливо яскраво виразилося в квітневому повстанні 1916 року і громадянській війні у 1922-1923 рр. Громадянська війна залишила глибокий слід в історії країни: ірландці вбивали ірландців, криваві битви проходили по всій території Ірландії і зачіпали навіть англійські території. В цей період утворилася найбільш відома національно-визвольна організація, що отримала назву – Ірландська Республіканська Армія (ІРА). Протягом наступних десятиліть ІРА активно займалася терористичною діяльністю на території Англії. Найбільш відомий приклад цих дій - напад на військові казарми в місті Арбофілде у 1954р. Відповідні дії Англійського уряду супроводжувалися масовими арештами. Серед них найбільш жорстока подія - «Криваве воскресіння» (масовий розстріл мирних демонстрантів у місті Деррі). В останні десятиріччя сторони почали шукати мирні компромісні рішення конфлікту, не бажаючи повертатися до кривавих методів протиборства. 10 квітня 1998 було підписано угоду «Страстної п'ятниці». Угода була схвалена народами Північної Ірландії та Республіки Ірландія на референдумах. Наслідком цього стало припинення прямого правління з Великої Британії і відновлення роботи органів місцевого самоврядування в 2000 році. У 2005 ІРА заявила про припинення свого існування. Проте остаточний компроміс не був досягнутий між двома сторонами.

РОЗДІЛ 3. ПІВДЕННА ЄВРОПА

3.1. Іспанія

3.1.1 Каталонія

Етнополітичний конфлікт між народом Каталонії і урядом Іспанії, що ґрунтується на боротьбі за рівноправність каталонців і іспанців з яскраво вираженими сепаратистськими настроями. Каталонія (лат. Catalonia; катал. Catalunya; ісп. Cataluna) - історична область і автономне співтовариство на північному сході Іспанії, між середземноморським узбережжям і Піренеями. Включає в себе провінції Барселона, Жірона, Льейда, Террагона. Так само каталонці вважають частиною історичної території Каталонії прилеглі землі Франції (департамент Французькі Піренеї), так звану Північну Каталонію. Населення Каталонії нараховує 7,2 млн. чоловік. Близько 65% з них - етнічні каталонці. 988 рік вважається датою заснування Каталонії, тому як в цей рік граф Барселони відмовився давати присягу на вірність монарху Гуго Капету, під чиїм заступництвом знаходилися ці землі. Протягом кількох наступних століть Каталонія стає одним з найголовніших регіонів у Європі. У 16 столітті Кастільське і Арагонське королівства формально об'єднуються в Королівство Іспанія. Це відчутно зменшує економічну і політичну важливість Каталонії. Війна за іспанську спадщину (1705-1714 рр.) призвела до скасування каталонської автономії. Після падіння Барселони була скасована каталонська конституція, закриті каталонські університети і заборонено використання каталанської мови в діловодстві на протязі двох з половиною століть. Каталонською мовою було заборонено викладати навіть у початкових і середніх школах. На початку XX століття, в результаті невдалих реформ уряду консерваторів, спостерігається зростання радикальних націоналістичних настроїв і тероризму в найбільших містах Каталонії. У 1923р. при мовчазній підтримці короля в країні стався переворот, і вся влада опинилася в руках генерала Прімо де Рівери. В ідеологічному плані диктаторський режим проводив курс на заохочення «державного націоналізму», ідейна платформа якого повинна була згуртувати громадян країни на основі загальнонаціональних цінностей. Ця політика була спрямована проти регіональних націоналістів, перш за все в Каталонії. Прийняття Конституції 1978 року стало революційним кроком для країни, яка майже 40 років перебувала під гнітом франкістського режиму. Конституція не тільки визнає існування в країні різних національностей і їх право на автономію, але і присвячує темі автономій цілий розділ 8 «Про територіальний устрій держави» (16 статей). Мій погляд збігається з думкою спеціалістів що, конфлікт між Каталонією та Іспанією найближчим часом вирішено не буде, так як дуже високий відсоток протиріч як в середині самого регіону, так і в самій Іспанії. Бажання відокремлення регіону підтримується більшістю каталонців, але, тим не менш, вони не вживають рішучих дій і категоричних заяв. Влада Каталонії переслідує свої інтереси. Завдяки всій цій ситуації вони мають серйозні важелі впливу на Іспанську владу, тим самим задовольняючи свої потреби, за допомогою надання їм Іспанією ресурсів, фінансів, політичних прав, і т.д. В цілому, влада Каталонії тримає курс на незалежність і повне відділення, в перспективі до 2014 року.

3.1.2 Країна Басків

Конфлікт розгортається між народом Країни Басків і центральною владою Іспанії. Характер конфлікту заключається в культурних, етнополітичних та націоналістичних непорозуміннях обох сторін. Баскський конфлікт виник в останній чверті ХІХ ст. Абсолютно чіткого територіального визначення Країні Басків не дають, однак прийнято вважати, що в неї входять автономна область Наварра, три провінції Іспанії: Біскайя, Гипускоа, Алава; французькі землі: Лабур, Суль, Нижня Наварра. На цих територіях цих земель проживають близько 3 млн. чоловік, з яких народу басків - 1 мільйон. Отже, цей народ оселився на Піренейському півострові, де в XI столітті було створено баскську державу за сприянням тодішнього короля Наварри Санчо III. Але, в XVI столітті Іспанія завоювала землі Наварри. Саме цей факт і є для баскських націоналістів відправною точкою іспанської експансії. У XX столітті баски також брали участь у громадянській війні і боролися проти сил Ф. Франко. Це було першим відкритим проявом конфлікту. Однак і ця битва була програна. Під час правління диктатора були заборонені баскська символіка і мова. Скасування привілеїв торкнулося культурного аспекту ідентичності, адже культура басків радикальним чином відрізняється від іспанської. У 1959 році з'явилася спочатку молодіжна, націоналістична організація басків ETA (Euskadi Ta Askatasuna, «Басконія і свобода»). Тепер вона трансформувалася в воєнізовану організацію, що користується насильницькими методами (з часу утворення від рук її членів загинуло близько тисячі людей) і має політичну підтримку. Після смерті Ф. Франко ETA розділилася на військову і військово-політичну організацію. Але миру це не принесло, радикали продовжували забирати життя мирних жителів, не дивлячись на те, що в 1977 році Басконії була надана часткова автономія. Новий уряд Іспанії, бажаючи досягти компромісу, почало переговори з військово-політичною ETA. Це спричинило подальший розкол в організації: утворилася помірна партія Euskadiko Ezkerra, а ті, що залишилися увійшли в реформовану ETA. ETA має на меті домогтися незалежності Країни басків. Радикали користуються високою довірою і співчуттям з боку баскського населення, що і пояснює їх силу. Діяльність ETA в будь-якому випадку спрямована проти центральної влади, і основними цілями терактів є офіційні особи держави, а також інші впливові особи, чия діяльність або погляди спрямована на припинення баскського сепаратизму.

3.2. Кіпр

Кіпр ( Гр. - острів Афродіти) - невеликий острів в Середземномор'ї, який був заселений греками ще кілька тисяч років тому. У 14 столітті Османська імперія встановила свою владу над островом і проводила політику зміцнення турецької складової, переселяючи турків на Кіпр. Конфлікт почав зароджуватися у другій половині 50-х років, на початку 60-х після здобуття Кіпром незалежності, коли Кіпр отримав незалежність від колонізаторів з Великобританії. В ході переговорів між Англією, Грецією і Туреччиною острів був розділений на дві громади - турецьку і грецьку. Британія зберегла за собою дві суверенні бази Акротірі і Декелія. На острів були введені війська Греції та Туреччини. За Конституцією 1960 року було визнано існування двох самоврядних громад: грецької (приблизно 80%) і турецької (приблизно 18%). Між двома громадами поступово почала наростати напруженість через встановлення етнічних квот. Турки відчули себе обділеними в правах, і греки почали їх витискати. 15 липня 1974 за підтримки правлячої в Греції військової хунти (чорні підполковники), на острові був здійснений державний переворот. Від влади був відсторонений правлячий президент Архієпископ Макаріос. До влади прийшов представник підпільної організації ЕОКА - Нікос Сампсон, який виступав за Енозіс (приєднання острова до Греції). Туреччина відразу відчула, що справа йде до приєднання і на підставі договору про гарантії незалежності 1960 року, ввела свій 40 тисячний військовий контингент на Північну частину острова. Турки зайняли 35% Кіпру і створили Турецьку Республіку Північного Кіпру. Згідно з угодою, гарантами незалежності Кіпру виступали Греція, Туреччина і Великобританія, і кожна з цих країн мала право вводити свої війська для захисту національних меншин. Військові дії Туреччини призвели до розколу острова. На сьогоднішній день існує Республіка Кіпр (60% території і 770 тисяч населення) і Турецька Республіка Північного Кіпру (38% території - 300 тисяч населення), яка була самопроголошена в 1983 році. Республіка Кіпр визнана усіма країнами світу, за винятком Туреччини. А ТРПК (Турецька Республіка Північного Кіпру) визнана Туреччиною і Абхазією. Острів, на сьогоднішній день, розділяє так звана «Зелена лінія», яка охороняється миротворчим контингентом. У 2008 році на президентських виборах переміг Деметріс Христофіас, який ще у ході передвиборчої компанії обіцяв негайно відновити переговори про возз'єднання. 21 березня 2008 року у буферній зоні столиці Кіпру місті Нікосія були проведені переговори з лідером кіпріотів-турків Мехмет Алі Талатом, вже на 1 червня була підготовлена принципова концепція впровадження єдиного громадянства та забезпечення єдиного суверенітету Республіки Кіпр. У вересні президент Крістофіас закликав до демілітаризації Нікосії. Власне Підготований план возз'єднання планується винести на референдум обох громад. 2011 року виникла суперечка між Кіпром та Туреччиною через плани Республіки Кіпр розробляти нещодавно відкриті родовища вуглеводнів у своїй виключній економічній зоні. Водночас Туреччина намагалася перешкодити розробці, визнаючи тільки самопроголошену Республіку Північного Кіпру і погрожуючи розв'язанням військового конфлікту. В даний момент, вирішення конфлікту, є одним з основних завдань, насамперед Туреччини, що пов'язано з можливістю вступу даної держави в Європейський Союз (ЄС).

3.3 Італія

Реальність Італії полягає в тому, що економічний розрив між південною та північною частинами країни досить суттєвий. Північ забезпечує більшу частину податкових надходжень до бюджету, а мешканці півдня приїжджають туди шукати роботу.

Тому населення на Півночі постійно запитують себе: «Навіщо нам потрібен Південь?». Історично, Італія - досить-таки дивне політичне утворення, де, з одного боку, не було єдиної держави аж до другої половини XIX століття. А з іншого, всі жителі Аппенінського півострова вважають себе громадянами однієї країни, незважаючи на масу регіональних відмінностей в економіці, мові і звичаях. Роздробленість Італії на невеликі держави багато в чому стала причиною її відставання від Великобританії і Франції. Сучасна Італія складається з 20 провінцій, п'ять з яких мають особливий статус. Лише дві з них наділені правом позаофіційного спілкування і листування використовувати місцевий діалект - Тоскана і Калабрія. Сицилії, Сардинії та Венеції-Джулії такого права не дано, як і Валле-д `Аосте, де, крім італійської, говорять на ладіно та французькою, і Трентіно, де в ходу німецька мова і місцеве альпійське наріччя. У цілому, країна розділена на два великих сектори: промисловий північ і сільський південь, кожен з яких зі своїх причин були б не проти відгородитися від сусідів. І патріотизм місцевий в Італії як і раніше превалює над загальнонаціональним. Така відмінність і стала рушійною силою проекту Умберто Боссі - створеня в 1980 році партії «Ліга Півночі». Її головним завданням Боссі проголосив необхідність федералізації Італії із закріпленням преференцій на користь північних областей. У 90-ті роки найрадикальніша частина «Ліги Півночі» взагалі ставила питання про відокремлення частини регіонів, населення яких складає близько 30 млн. чоловік. Крім культурно-історичних відмінностей вірних кельто - германській традиції, жителів півночі від південців - романців, основою проекту «Ліга Півночі» стало абсолютно прагматичне небажання працьовитих мешканців Півночі годувати південних жителів. Причин невдоволення життям в єдиній Італії у жителів Ломбардії, Тоскани, Венеції багато - бюджетна політика центру єдина для всіх. Бюджетники отримують однаково і в Лігурії, і на Сицилії, хоча перша, більш економічно розвинена, відправляє до центрального бюджету набагато більше грошей, та й споживчий кошик у неї на 50% дорожче. Виходить, одні заробляють гроші, а інші їх одержують, як студенти стипендію. Таким чином виник ключовий у виборчій кампанії «Ліги Півночі» слоган - «стипендіатство». «Ліга Півночі» запропонувала реформу, яка мала перетворити Італію на федеративну державу, де питання охорони здоров'я, освіти, безпеки та частково оподаткування на місцях передавалися у відання 22 регіонів. Інша улюблена теза «Ліги Півночі» - посилення імміграційного законодавства, примусова еміграція небажаних мігрантів. Тут союзниками «Ліги» стали не тільки партії коаліційного уряду Берлусконі («Вперед, Італія» та Національний альянс), але і виборці Північної і Центральної Італії, до чиєї звичної ксенофобії по відношенню до неаполітанців і сицілійців додався в останні роки страх перед біженцями з арабських країн і гас тар байтерами з Молдавії, Албанії та інших країн Східної Європи. Як показали минулорічні вибори, хоч «Ліга» поки не в змозі стати силою загальнонаціонального масштабу, але популярність проекту зростає і лідер Боссі не відступає. І тим паче сьогодні, коли Італія досить серйозно потерпає від світової економічної кризи, невідомо, як розвиватимуться події. Адже Північ буде змушена ще більше дотувати Південь, а бідні жителі півдня відправляться в пошуках роботи в Паданію, де складуть загрозливу конкуренцію місцевим жителям. За деякими даними, більше половини з них вважають відділення від Південної Італії вигідним, а 20% - бажаним.

РОЗДІЛ 4. СХІДНА ЄВРОПА

4.1Румунія

Трансильванія - історична область в Південно-Східній Європі. Протягом першої половини двадцятого сторіччя Румунія приєднала до себе велику кількість балканських територій ,що і досі відображається на її політичному стані. Після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини за Тріанонським мирним договором 1920 року Угорщина втратила дві третини своєї території. Трансільванія зі змішаним населенням перейшла до Румунії, де проживає більше 2 млн. угорців. У 1940 р. Третій Рейх по братськи поділив Трансільванію між своїми союзниками - Угорщиною та Румунією. З початком Великої Вітчизняної війни Румунія знову розширила свої кордони. Гітлер дозволив Румунії анексувати Бессарабію і Задністров'я, де в її складі утворилася Трансістія. У націоналістичній румунській літературі, що видавалася у фашистській Румунії, писалося, що за Дністром живуть руські румуни, а вся територія від Пруту до Південного Бугу історично тісно пов'язана з Румунією і повинна належати їй. Однак, ідея не була реалізована у зв'язку з контрнаступом радянських військ. Після поразки Румунії в Другій світовій війні було знову офіційно закріплене від’єднання від Румунії Бессарабії і Північної Буковини, в той час як відірвана від Угорщини Трансільванія була повернута Румунії. В даний час спроб реалізувати ідею Великої Румунії офіційно не робилося, проте така ідея як створення об'єднаної держави Румунії і Молдавії користується певною популярністю. Після закінчення Другої світової війни на Паризькій мирній конференції 1946 року цей регіон був повернутий Румунії. Був підтверджений вердикт щодо кордонів Угорщини Версальською конференцією. Країна позбавлялася двох третин території та населення. На відторгнутих від історичної Угорщини територіях більше 30% населення складали угорці. Радянський Союз на Паризькій конференції віддав перевагу Румунії, як більш значущої в геополітичному відношенні країни. Румунія була союзницею Третього рейху і окупувала територію Придністровя, включаючи Одесу. Однак передача Трансільванії Румунії супроводжувалася повною відмовою Бухареста від своїх претензій на Бесарабію і Північну Буковину. Розглядалися варіанти виділення Трансільванії в особливу державу, яка може створити з Угорщиною та Румунією федерацію. Відомий епізод зі спробою проголошення радянської влади в одному з округів Трансільванії і наступному приєднання до України, який був підтриманий українським керівництвом на чолі з Хрущовим. На данний час самі румуни свої поточні відносини з Угорщиною оцінюють як складні. Однак у вимогах культурної та територіальної автономії трансільванських угорців румунська влада бачать загрозу розколу країни по югославського варіанту. Треба згадати серію антиугорських акцій, що пройшли в травні - на початку червня 2012 року з ініціативи нового румунського уряду. Підсумком стало безпрецедентне погіршення румуно-угорських відносин, тим більш, що пік конфлікту припав на святкування чергового Дня національного єднання Угорщини. У румунській Трансільванії теж пройшли протести - проти поділу угорської нації по Тріанонському договору 1920 року. В цілому, трансильванське питання було б занадто поспішно зараховувати до категорії вирішених. При певному несприятливому повороті подій, якими вельми несподівано для аналітиків виявився наш початок XXI ст, він цілком може зіграти роль серйозного чинника, який ускладнить політичну обстановку не тільки в двосторонньому локальному, але й у більш широкому регіонально - загальноєвропейському плані. Вирішення конфлікту полягає у заспокоєні угорської сторони і стабілізації політичного стану у Румунії. Для України події цього конфлікту є досить важливими ,адже сусідня Молдова може бути втягнута також до даного конфлікту, а це вже загрожує населенню Бессарабії.

РОЗДІЛ 5. ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ПРОГНОЗ ВПЛИВУ ЗМІН ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ НА УКРАЇНУ

Основні принципи державної політики, спрямованої на захист національних інтересів суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності, визначені в Законі України "Про основи національної безпеки". До головних сучасних зовнішніх загроз, з якими стикається наша країна, віднесені регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, в першу чергу, поблизу української території. Радикальні сторони наведені в попередніх конфліктах, досить часто вдаються до провокацій, а іноді і до протиправних дій в питанні вирішення етнополітичних конфліктів, не розуміючи або не бажаючи розуміти, що це не сприяє їх вирішенню і наближенню до консенсусу, а лише розвиває їх на довготривалу перспективу. Міжнародно-правовий прецедент появи нових незалежних держав на європейському просторі створює серйозну загрозу національній безпеці України, що полягає в можливості поширення сепаратистських настроїв на територію Придністров'я (Молдова), що межує з Україною,на Крим(кримські-татари) та на Закарпатську область. Що стосується економічного боку, те, що Україна знаходиться в Східній Європі та зміна політичної ситуації, може спричинити зміну угод торгового характеру. Те ж саме можна сказати і про дипломатичні відносини з країнами Європи. Таким чином, конфлікти в Європі можуть стати для нас можливими прикладами, коли національні інтереси вимагають чіткої і активної позиції. Україна повинна задіяти максимум зусиль для того, щоб не залишитися осторонь процесу конструювання системи міжнародної та регіональної безпеки в різних частинах Європи, щоб самим же не понести втрати. Залучення української сторони до процесу врегулювання етнополітичних конфліктів, дозволить нам наблизитися до реалізації національних зовнішньополітичних інтересів та підвищення міжнародного впливу.

ВИСНОВКИ

На нашу думку, багато країн Європи остерігаються повторення югославського сценарію, особливо під час економічної кризи. В основі більшості конфліктів Європи лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні протиріччя. Основними проблемами є бажання підтвердити свою національну приналежність , територію і економічні чинники. Існують дві точки зору на конфлікти. Одні дослідники вважають, що європейські конфлікти несуть загрозу та небезпеку розпаду Європейського Союзу. У інших вчених інша точка зору. Вона ґрунтується на тому, що після розпаду новоутвореним країнам і їх попереднім власникам буде легше розвиватись самостійно. Все ж, конфлікти є не бажаними хоча б з точку зору безпеки і стабільності політичної ситуації в світі. І вони потребують мирних способів вирішення ,що є неможливим через радикальність і агресивність деяких сторін ,які не бачать продовження свого розвитку поки не розставлять всі крапки в конфлікті. Радикальні сторони наведені в попередніх конфліктах, суперечностях досить часто вдаються до провокацій, а іноді і до протиправних дій в питанні вирішення етнополітичних конфліктів. Не розуміючи або не бажаючи розуміти, що це не сприяє їх вирішенню і наближенню до консенсусу, а лише розвиває їх на довготривалу перспективу. Загалом великої небезпеки не існує,але з кожним днем конфлікти загострюються і рано чи пізно вони почнуть вибухати і є побоювання ,що тут нас може чекати ланцюгова реакція ,коли інші сепаратиські налаштовані національності побачать можливість від’єднання і вирішення своїх проблем радикальними діями. Саме тому можна порадити європейським державам і їх лідерам приділити увагу вирішенню або хоча б переведення їх в латентний стан.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алисов Н. В., Хорев Б. С. Экономическая и социальная география мира. – М.: Гардарики, 2000. – 704 с.
2. Дружинин В.В., Конторов Д.С., Конторов МД. Введение в теорию конфликта. - М.: Мысль, 1989. – 223 с.
3. Глобальные и стратегические проблемы. - Вып. 1-2. М. 2002-2004
4. Более безопасный мир: наша общая ответственность. Доклад Группы высокого уровня по угрозам, вызовам и переменам. Краткий обзор. Организация Объединенных Наций. - 2004 год.
5. Егорова М. А. Этнические конфликты в Западной Европе. – http://elibrary.ru/item.asp?id=12518088
6. http://www.jacta.ru/world/article/?id=1059
7. Дмитренко М. А., Голуенко Т. А. Религиозные конфликты в современном мире: теоретический аспект. - http://edu.secna.ru/media/f/region.pdf
8. http://www.thirdpower.am/